Кіровоградщина відома на всю Україну не тільки своїми благодатним землями, на яких працюють талановиті хлібороби й чудові люди, але ще й письменниками та поетами. Багато з тих, хто виросли на цій землі назавжди увійшли до книги славетних українських літературних творців, яких шанують навіть далеко за межами України. Сьогоднішня стаття на сайті ikropyvnytskyi.com, присвячена саме таким уродженцям краю.
Дон Амінадо
Народився Амінодав Пейсахович Шполянський далекого 7 травня 1888 року в Єлисаветграді. У 1906 році після того, як він вдало закінчив престижну Єлисаветградську класичну гімназію, майбутній поет вступив на юридичний факультет в відомий вуз — Новоросійський університету в місті Одеса. У 1910 році він отримав диплом за спеціальністю юрист. В 1912 і 1915 роках Амінодав стає помічником присяжного повіреного, разом з тим з 1910 року починає співпрацювати з періодичною пресою і саме з цього моменту починається його становлення як відомого літературного діяча. В 1914 році отримав членство в товаристві діячів періодичної преси та літератури. Під час Першої Світової війни потрапив під мобілізацію, а в 1915 році отримав тяжке поранення після чого максимального поринув у світі журналістики та літератури.
Саме в цьому році вийшла його перша збірка, яка мала назву «Пісні війни». Це були ліричні вірші, в яких відстежувався весь тогочасний патріотичний пафос. Цікаво, що цей збірник був випущений під його справжнім ім’ям, але надалі, коли поет перейшов до написання сатиричних творів, всі наступні збірки видавались під псевдонімом Дон Амінадо. Більшість літературних критиків сходиться в висновках, що в збірці «Пісні війни» було досить мало самого бачення поета. Найбільш популярні та відомі свої вірші, фейлетони, пародії та нариси Дон Амінадо публікує в таких виданнях як «Новий сатирикон», «Будильник», «Червоний сміх» та декількох популярних періодичних виданнях.
Після Жовтневого перевороту в 1918 році майже всі видання, в яких публікувався поет, закривають, тому він вирішує переїхати до Києва. До 1919 року він працює в газеті «Київська думка», «Вечір», «Ранок», «Сучасне слово» та інших. Наприкінці 1919 року Шполянський емігрує до Франції та до 40 років регулярно публікує свої фейлетони в газеті «Останні новини». З 1920 по 1921 рік займає посаду редактора дитячого журналу «Зелена паличка», який мав велику аудиторію. В цей же час він активно друкується в газетах «Вільна думка», «Сатирикон» та альманасі «Сполохи». У Парижі були видані його відомі збірки «Дим без Вітчизни» в 1921 році, «Накинувши плащ» в 1928 році, «Ненудний сад» в 1935 році, а також збірка оповідань «Наше маленьке життя» в 1927 році.
Єлисаветграду, своїй малій батьківщині, Амінодав присвятив як мінімум десяток ностальгічних поезій. Роман-мемуари «Потяг на третьому шляху» 1954 року поет написав у Парижі незадовго до того, як припинило битися його серце. Це була підсумкова книга письменника, в якій було розкрийте його почуття щирої любові до Кіровоградщини, на якій промайнули його безтурботні дитячі роки. Унікальність цього українського літератора полягає в тому, що він навчився висміювати побут емігранта з максимальним почуттям гуманності.
Берізка Галина Спиридонівна
Видатна українська поетеса, народилася 17 вересня 1920 року в селі Могильне Гайворонського району Кіровоградської області. Батьки були вчителями, тому не дивно, що з малих літ вона звикла до особливого ставлення до творчості, зокрема літератури. Галина мала двох братів разом з якими їх батьки привчали до роботи. Проживала родина в шкільній квартирі, яку батькам було надано в 1918 році, як молодим вчителям. Батько був викладачем української мови та літератури, всесвітньої історії в гімназії для дорослих. Остання проіснувала аж до 1922 року. Мати Галини була вчителем в початковій школі, окрім цього викладала фізику та математику у старших класах. Незабаром в 1923 році родина переїхала жити до новозбудованої садиби, в якій поетеса і прожила все своє життя. Попри те, що життя почало потроху налагоджуватися, виникала серйозніша загроза переслідування дореволюційної інтелігенції. Саме через це в 1929 році батька поетеси заарештували та вивезли до Одеси, йому інкримінували членство в Спілці визволення України, яка на той час була заборонена.
В своїх болючих спогадах Галина напише, що до них прийшли люди у формі опівночі та сказали здавати зброю, оскільки всі заарештовані. Батько відповів, що окрім сокири в нього нема нічого і то вони можуть її забрати. Йому заламали руки за спину та повели до автомашини. Було довготривале слідство над батьком але додому він вже ніколи не повернувся. В 1956 році надійшло повідомлення, що батько помер від тифу в Архангельскому таборі. З цього часу настали тяжкі будні для сім’ї, оскільки Петра та Галину виключили зі школи.
Вона зібралася та поїхала до столиці, продовжила там навчання в школі імені Тараса Шевченка, але закінчити навчання змогла лише в 1939 році. Отримавши диплом про закінчення школи, Галина вступила до Одеського державного університету на філологічний факультет. Друга світова війна стала черговим випробуванням, тому що Галина перебувала в окупації.
В листопаді 1943 року поетеса була заарештована за участь в Організації українських націоналістів в місті Гайвороні. На щастя випадково в 1944 році їй вдалося втекти з гестапо і вона відправилась у місто Бендери, що в Молдові. Після закінчення Другої світової війни вона продовжила навчання в Одеському державному університеті, проте завершити його їй не судилося, оскільки 20 березня 1946 року була заарештована органами радянського МВС за націоналістичну діяльність. Юна поетеса отримала 10 років таборів каторги, відбувати незаконне покарання вона мала у місті Норильськ.
У 1955 році вона ще два роки не могла залишити місто, оскільки мала стан політичного висланця без права виїзду. Далі Галина все ж таки пішла по стопам своєї сім’ї та згодом почала викладати в Могилянській середній школі українську літературу та мову.
Коли Україна здобула незалежність в 1991 році вона була реабілітована. Вперше вона опублікувала свої неймовірно чуттєві вірші в газеті «Літературна Україна» в 1960 році. Галина Спиридонівна є авторкою поетичних збірок «Недоспалені листи» (1977 рік), «Вибране» (2000 рік), «Про все пам’ятаю» (2003 рік), прози «Сакраменто» (2004 рік). У 1999 році Галину Берізку прийняли до спілки письменників України. Письменниця є лауреатом престижні премії імені Валерія Марченка та Євгена Маланюка. В 2007 році за три дні до свого 87-го дня народження Галина Берізка померла.
Березняк Борис Тихонович
Народився Борис Березняк 4 червня 1930 року в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області. В 1951 році майбутній відомий поет та журналіст закінчив Кіровоградський машинобудівний технікум та вирушив в пошуках роботи до Узбекистану. У 1956 році він почав працювати на заводі «Текстильмаш» в Ташкенті та займав посаду технолога. Весь свій вільний час він приділяв написанню оповідань, віршів та нарисів. В цей час він друкувався не тільки в обласних, а й республіканських газетах. Вже в 1958 році він став кореспондентом газети «Ташкентська правда», а трохи згодом і заступником відповідального секретаря.
Бориса знайомі описували як «ефектного красеня з сумними очима та веселою вдачею». Не дивно, що поет з сумними та ліричними віршами, повними присвят з іменами та прізвищами, дуже подобався жінкам. На прикрість всім прихильницям в 1964 році Борис втрачає статус холостяка та одружується на колезі по покликанню Алісі, з якою він познайомився Самарканді. Обоє з майбутнього подружжя перебували там у відрядженні. Вже через рік Борис стає батьком, в нього народжується син якого він називає Олександр. Через ностальгію, самотніх батьків пенсіонерів ташкентські землетруси в 1967 році родина Березняків повертається в Україну. Домівкою для них стало містечко Інгулець під Кривим Рогом. Саме там мешкали в той час батьки поета. Вже через рік талановитий журналіст став кореспондентом «Правди України» відповідальним за висвітлення подій в Запорізькій області.
З 1969 року він працює редактором видавничого відділу управління по пресі газети «Інженер-машинобудівник». В той же час він продовжує писати нариси, друкує публіцистичні статті, оповідання. Практично всі його твори з радістю беруть до друку обласні запорізькі газети та журнали. Йому пощастило бути популярним ще за життя і більшість його творів мали позначку «Опубліковано».
Останні роки свого життя письменник тяжко хворів і в 1988 році пішов з життя. Попри те, що чуттєвих віршів у Бориса Березняка було досить багато і вони часто публікувалися в друкованих засобах масової інформації, йому так і не вдалося видати збірку. В 2011 році це зробила його сестра Тетяна Березняк. Вона отримала назву одного з віршів «Якщо мене покохаєш».
Тендюк Леонід Михайлович
«Справжній співець неспокою» — так можна назвати Леоніда Тендюка. Видатний український поет, прозаїк, фантаст народився 3 березня 1931 року в селі Володимирівка Кіровоградського району. Цікавими були не тільки його творчі здобутки, а й саме життя, яке було наскільки наповнене подіями, що багато людей навіть уявити собі не можуть.
Батьки поета були колгоспниками, але батька він практично не знав, оскільки він загинув під час Другої світової війни. Матір спіткала складна доля лишитися з чотирма дітьми в холодні та голодні повоєнні роки. Десятирічну школу Леонід відвідував у районному центрі Велика Виска. Для здобуття освіти хлопець мав щоденно ходити по 15 км до школи. Ще в школі в нього проявився талант до написання віршів, він навіть наважився надіслати до газети «Зірка» кілька своїх творінь.
На цьому етапі він чітко визначив свій життєвий курс, тому після закінчення школи, вступив до Харківського університету на факультет журналістики, але згодом перевівся до Київського університету та закінчив його в 1956 році. Леонід Михайлович працював у газеті «Молодь України», тому як кореспондент багато подорожував Україною. Майже в кожному місті він встигав написати статтю, вірш чи нарис. Його перша збірка поезії під назвою «Поле моє, полечко» вийшла в 1961 році.
Все життя Леонід Тендюк відчував неймовірний потяг до моря. Йому таки вдалося втілити свою дитячу мрію, тому на суднах «Витязь» та «Ю.Шокальський» він ходив у рейси та дістався до Японії, Нової Гвінеї, островів Фіджі, Полінезії, США, В’єтнаму, Канади, Пакистану, Індії та Австралії. Варто відзначити, що то були незвичайні мандри, а серйозна робота літератора, тому що з подорожей він привіз цікаві твори: нарис «Одіссея східних морів» від 1964 року, «Шукачі тайфунів» від 1965 року, «Люди з планети Океан» від 1968 року, альбатрос «Блукач морів» від 1972 року, неймовірні оповідання для дітей «Дивовижна риба мурена» та «Вогник в океані». Досить часто цього кіровоградського письменника порівнюють з письменником Джеком Лондоном. Його любов до природи не має меж, а яскравість з якою він описує навколишній світ, дуже реалістична.
Попри те, що в творчому добутку Леоніда Михайловича домінує проза, не залишив він і поезію, яка займає особливе місце в його серці. З-під його пера вийшли чотири збірки, в яких також переважає тематика романтизму моря та природи: «Струмки народжуються в горах» (1964 рік), «Берег моєї Землі» (1974 рік), «Тиша стривожена штормом» (1975 рік) та «Голос моря і степу» (1981 рік). Особливістю його стилю написання можна сміливо назвати неабиякий ліризм та вишуканість форм. Через це він має таку величезну армію прихильників і зараз, які виділяють його серед великої кількості інших поетів та письменників України.
Велику популярність не тільки в межах нашої країни а й за кордоном мають прозові твори «Експедиція Гондвана» 1989 року та «Смерть в океані» 1990 року. В 1992 році за останню його було удостоєно найвищої української літературної премії імені Лесі Українки.
Понад 40 років свого життя він прожив у Києві зі своєю дружиною піаністкою і народною артисткою України Елеонорою Пірадовою. Закінчилось життя Леоніда Михайловича 12 липня 2012 року.
