Кропивницький, колишній Єлисаветград, заслужено вважається колискою українського професійного театру. Проте історія театрального мистецтва міста почалася задовго до появи сучасного Театру корифеїв. У цій статті на ikropyvnytskyi.com розповідаємо про перші театральні майданчики Єлисаветграда, дерев’яний театр Плотнікова, будівлю Громадського зібрання та інші культурні осередки, які стали важливою частиною історії української сцени й культурної спадщини Кропивницького.
Від військової фортеці до міської площі: як зароджувалося театральне життя
Театральне життя в Єлисаветграді почалося задовго до того, як у місті з’явилися спеціально збудовані театри. Перші вистави проходили в зовсім інших умовах, але саме вони заклали основу майбутньої культурної традиції.
Приблизно 250 років тому на території фортеці святої Єлисавети облаштували перший літній театр. Саме там у 1760-х роках відбулася одна з найперших театральних постановок. Офіцери гарнізону представили комедію французького драматурга Жана-Батіста Руссо «Кавовий дім». Згодом театральне життя поступово виходило за межі фортеці. Вистави почали проводити вже в самому місті — на центральній площі перед будівлею міської думи.
Новий етап розвитку театрального мистецтва розпочався у 1830-х роках. До Єлисаветграда дедалі частіше приїжджали мандрівні трупи з Харкова та Полтави. Власної театральної будівлі місто ще не мало, тому актори виступали у тимчасових дерев’яних балаганах. Попри прості декорації та скромні умови, такі гастролі мали популярність й поступово формували в місцевої публіки любов до театру.
Дерев’яний театр Плотнікова: перша стаціонарна сцена Єлисаветграда
Перший стаціонарний театр у місті був побудований купцем Плотніковим на початку 1840-х років. Ця велика дерев’яна споруда розташовувалася на розі нинішніх вулиць Шевченка (колишньої Петровської) та Великої Перспективної.
Відомий поет Афанасій Фет у своїй книзі «Ранние годы моей жизни» згадував:
«Дощатий театр був не тільки дуже красивий на вигляд, але і надавав суспільству значні послуги. Крім вистав російської й французької труп, що чергувалися, в цьому театрі кілька разів свої концерти давав Ліст».
І справді, саме в цьому приміщенні з 13 по 20 вересня 1847 року великий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст дав свої останні концерти. На жаль, на початку 1850-х років цей театр згорів з усім театральним приладдям. Сьогодні на будівлі, що стоїть на цьому місці, встановлено меморіальну дошку на честь видатного композитора.
Коли сцена переїхала до салонів: манеж училища та Дворянське зібрання
Пожежа, що знищила театр Плотнікова, могла б поставити крапку в театральній історії Єлисаветграда. Але сталося навпаки — місто знайшло нові майданчики для вистав і ще активніше занурилося в мистецьке життя.
Театральні постановки почали проводити у просторому манежі Єлисаветградського юнкерського кавалерійського училища. Для глядачів це було незвично: замість класичного театрального залу — військова споруда, де ще недавно проходили зовсім інші події.
Наприкінці 1850-х — на початку 1860-х років центром аматорського театру стала будівля Дворянського зібрання на вулиці Петрівській. Саме тут місцева публіка охоче відвідувала так звані «малоросійські» вистави — спектаклі українською мовою та на українські сюжети, які дедалі більше приваблювали містян. Сучасники згадували, що пізніше на місці цієї споруди звели земське реальне училище.
Та театральне життя Єлисаветграда не обмежувалося лише офіційними залами. Велику роль відігравали приватні музичні та літературні салони, де збиралася місцева інтелігенція. Особливо відомим став салон вдови військового А. І. Некрасової. Переїхавши до міста з Новомиргорода у 1860-х роках, вона орендувала квартиру — за різними свідченнями, на Дворцовій або Петрівській вулиці — і регулярно проводила літературно-музичні вечори.
Саме в цих домашніх зібраннях народжувалося нове культурне середовище Єлисаветграда. Тут виступали аматори, працював драматичний гурток, а у 1867 році на базі салону створили Єлисаветградське добродійне товариство.
Будівля Громадського зібрання: місце народження майбутніх корифеїв
Громадське зібрання виникло у 1867 році з ініціативи поліцмейстера Олександра Родкевича. Спочатку його діяльність проходила в орендованих приватних будинках, однак вже через два роки організація отримала нову адресу. У 1869 році архітектор Матвєєв за замовленням купця Дашевського звів на Дворцовій новий будинок, який став постійною домівкою зібрання.
Невдовзі споруда перейшла у власність громади. У 1872 році її викупили, а вже наступного року надбудували другий поверх. Там розмістили клубні приміщення та першу громадську бібліотеку Єлисаветграда. Будівля швидко перетворилася на один з найважливіших культурних центрів міста. В цих стінах між 1869 і 1883 роками діяв знаменитий аматорський театральний гурток, заснований Іваном Карпенком-Карим і Марком Кропивницьким. Тут відбувалися репетиції, народжувалися творчі ідеї та формувалася українська театральна школа, яка невдовзі здобула загальнонаціональне визнання.
Особливе місце в історії будівлі посідає 1875 рік. Тоді на її сцені відбулася прем’єра музично-драматичного твору Петра Ніщинського «Вечорниці». Успіх постановки став знаковою подією для українського театру й дав потужний імпульс розвитку професійної національної сцени.
У XX столітті будівля продовжувала жити театральним життям. З 1944 року тут працював театр російської драми імені С. Кірова, а пізніше розмістився Палац культури імені Жовтня заводу «Червона зірка». Та найбільший парадокс полягає в тому, що пам’ятка пережила революції, війни та зміну епох, але не змогла пережити перші роки незалежної України. У 1990-х роках будинок знесли, хоча, за словами фахівців, його технічний стан був цілком задовільним. Багато істориків і краєзнавців називають це рішення однією з найболючіших втрат культурної спадщини Кропивницького.
Садиба Тобілевичів: дім, де писалася історія українського професійного театру
Садиба розташовувалася на тодішній Знаменській вулиці, нині — вулиці Тобілевича, 16. Її придбав Карпо Адамович Тобілевич у вдови священнослужителя. Маєток був досить просторий: на ділянці стояв житловий будинок площею близько 130 квадратних метрів, флігель із двома кімнатами та кухнею, а також великий фруктовий сад, який створював особливу атмосферу для відпочинку й творчих зустрічей.
Упродовж 1872–1883 років тут жив Іван Тобілевич, який увійшов в історію української літератури та театру під псевдонімом Карпенко-Карий. В цей період садиба поступово перетворилася на своєрідний інтелектуальний клуб Єлисаветграда. Тут збиралися письменники, музиканти, актори, громадські діячі та представники прогресивної інтелігенції. У будинку регулярно проводили літературні читання, музичні вечори та обговорювали суспільні й культурні події.
Гостями родини Тобілевичів були люди, які визначали розвиток української культури другої половини XIX століття. До цього дому приходили Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Євген Чикаленко та багато інших видатних митців і громадських діячів. Саме в таких неформальних зустрічах визрівали ідеї, що згодом стали основою українського професійного театру.
«Народний театр» для робітників: культурне дозвілля на заводі братів Ельворті
З розвитком промисловості культурне дозвілля стало доступнішим і для робітників. Яскравим прикладом став «Народний театр», створений при заводі братів Ельворті.
У 1903 році на території підприємства звели простору багатофункціональну будівлю, здатну вмістити близько 1 500 людей. Її використання було незвичним навіть за мірками того часу. У денні години приміщення працювало як заводська їдальня, а ввечері перетворювалося на місце відпочинку та культурного життя. Тут проходили театральні вистави, танцювальні вечори, працювали читальня й кегельбан, де могли проводити дозвілля працівники заводу.
У холодну пору року приміщення нерідко орендували гастролери. Тут виступали театральні трупи з інших міст, а також циркові артисти. Одним із найвідоміших гостей став цирк-звіринець Чепурковської. Через це серед єлисаветградців будівлю почали неофіційно називати «цирком Ельворті» — ця назва надовго закріпилася в міському побуті.
Як бачимо, театральна та музична аура Кропивницького формувалася не лише в стінах академічних театрів. Вона жила у затишних музичних салонах, у галасливому Громадському зібранні, у садибі Тобілевичів та навіть у робітничих їдальнях. Культурне життя міста кінця ХІХ – початку ХХ століття було напрочуд насиченим. І хоча деякі з цих унікальних будівель втрачені назавжди, їхня історія залишається фундаментом нашої ідентичності. Знати ці факти — означає розуміти справжню глибину мистецького коріння Кіровоградщини.